Загалом я не великий шанувальник пригод та імпровізацій у подорожах. Люблю, коли все розплановано і заздалегідь продумані різні варіанти. Але того разу в Грузії щось пішло не так. Були і запізнення на автобус, і автостоп, і спонтанний пошук місць для ночівлі, і легкий екстрім в горах.
Цього разу пропоную новий формат публікації і в дописі будуть представлені не тільки мої фотографії. З Ельвірою Подолінською ми вже подолали не одну сотню кілометрів в подорожах, гірських походах та на фотозйомках. Разом переносили всі труднощі і в горах Рачі. Еля люб’язно надала свої фото, які стануть окрасою цієї розповіді.
Рача: довгий шлях наверх
Виїзд в гори планували з Тбілісі, тому що авіаквитків до Кутаїсі чомусь не було. Хоча то ще не факт, що з Кутаїсі простіше буде дістатися до Рачі. Та й в столиці Грузії, яка вражає своїми контрастами, є що подивитися та пофотографувати. Про Тбілісі буде згодом детальний пост в розділі Подорожі.
На початку ми проспали автобус, що прямував з Тбілісі до Шові (куди нам і треба було). Виявилось, що то був єдиний автобус на сьогодні, але на допомогу прийшли добрі люди. Працівниця вокзалу подзвонила водієві автобуса, а потім покинула своє місце, посадила нас в таксі та дала настанови водієві. Ми зворушені такою добротою та наздогнали автобус, який чекав нас за містом.
Ми вже їдемо кілька годин. Оскільки це єдиний бус в ті краї, то він виконує функції пошти і таксі. Звернувши з головної дороги, чимало ми проїхали по гірським перевалам, розвозячи жителів маленьких гірських сіл по їх домівках. Також завозили якісь дошки та пуфіки до різних установ.
І нарешті ми в’їхали в царство високих гір, де вже не було ніяких установ та вимушених маневрів. Прекрасна нова дорога довела нас до самого Шові. Це дуже віддалене маленьке поселення у вузькій долині серед високих гір. За переказами місцевих, сонячне проміння не досягає низу долини більшу частину року. Але ж які там краєвиди!
Було вже пізно і ми не захотіли йти на маршрут. (📝 для нотаток: хоча там цілком реально було стати наметом недалеко від дороги та початку маршрута – є місце та вода). У водія спробували з’ясувати, де б нам зупинитися на ніч. Він нам пояснив, що місцева база відпочинку “дуже дорого”, решта все закрито, бо “не сезон” (який саме сезон, не ясно). Водій привіз нас до своїх знайомих у Глолі, які здавали кімнати у власному будинку.
Під кінець цього довгого дня ми вкотре пересвідчились у доброті та небайдужості грузинського народу. Ввечері були нагодовані, почастували себе холодним пивом (що було “доречним” для мого хворого горла) та лягли відпочивати.
Зранку лишили чималу частину речей у добрих господарів та почали підйом. По нашим міркам маршрут був досить складним. Вихід з центру Глоли в сторону Шові та далі уверх. За один день мусили набрати 1,5 км висоти, здолати перевал висотою 3000 метрів та спуститися до озера Удзіро. Якими ми були наївними.
📝для нотаток: GPS-треки можна знайти на сайті GPSies
Маршрут починається з крутого підйому лісом на гребінь відроги. Далі помірний спуск в долину, де вже можна милуватися величними краєвидами гір.
В долині ми пообідали і відпочили, але до підніжжя перевалу Геске дісталися вже досить втомленими – вага наплічників давала про себе знати. З цієї точки відкривалися види на “фірмові” гори долини Чхаурі. Коли натрапив в мережі на фото цього гірського регіону, одразу ж захотів побачити ці скелі на власні очі!
До заходу сонця було ще години півтори-дві і я, не бажаючи гаяти день, запропонував підніматися наверх. Перевал здався не таким вже й важким, але то було оманливе враження. Було помилковим рішення починати підйом, не маючи достатньо часу та сил. Також не було чіткої інформації про цю ділянку маршруту. У підсумку на перевал ми піднялись вже геть затемна, здолавши нелегкий шлях. Місцями підйом був занадто крутий і дерлися на чотирьох. Спуск з такого перевалу взагалі краще не пробувати. Категорія перевалу Геске – 1Б.
Ніч була ясна, але безмісячна – видимість дуже обмежена. Я вважав, що спуск до озера Удзіро не складний. Але насправді, то був схил, усіяний великим камінням, стежки не було. Маркери маршруту були розкидані як-попало і в яку сторону йти було важко зрозуміти. На межі фізичних та психологічних сил поставили намет на першій же рівній “поличці”. Виявилось, що до озера ми не дійшли зовсім трошки. Але все добре, що добре закінчується.
Вже на перевалі я відчув, що починаю захворювати. Наступного дня почались нападки кашлю, які переслідували мене всі подальші 10 днів подорожі. Потім температура і страшенний нежить. Аптечку я лишив вдома, бо “вона ж ніколи мені не ставала у пригоді”. Погода була також ніяка, але хоч спокійна та тепла. Похід почав здаватися геть провальним і не без моєї вини. Я міг лише захоплюватися Елею, тендітною дівчиною, яка з важким рюкзаком здатна стійко долати такі труднощі та всі негаразди в поході.
Удзіро: табір
На цьому наші пригоди майже скінчилися. Ми відпочивали, тішилися надзвичайними краєвидами та чекали на хороше світло. Та погода була надто тихою та спекотною, гори ховались за щільною вуаллю димки. Десь там, за стрімкими гірськими пасмами, була Сванетія.
В один з вечорів нарешті з’явились цікаві хмари, які підсвітило вечірнім світлом.
Гора Катіцвера має дуже незвичну форму, як й усі тутешні гори.
В цей же час Еля фотографувала гору з берегів озера Удзіро.
Води озера мають надзвичайний блакитний колір, який добре видно лише вдень.
Вище нашої стоянки розташовувалось маленьке приховане озеро.
Один вечір я фотографував біля нього. Але стояла така сильна димка, що ледь можна розгледіти гори на задньому плані.
Настав час йти вниз. Спускалися в Глолу іншим шляхом, через перевал Удзіро. Там пройшли мальовничою долиною з прекрасними гірськими краєвидами. Але цей маршрут виявився не легшим за підйом і я би не радив підніматися цією дорогою – занадто багато перепадів висот. Внизу ми були вже ледь живі.
Я сходив за речами в хостел і ми почали ловити “попутку”. Зупинився бус з тим же водієм, що привіз нас сюди з Тбілісі. Він вже їхав до дому, але згодився підвезти нас до Амбролаурі.
Амбролаурі – невеличке, але охайне містечко. Ми знайшли на картах OpenStreetMaps садибу, де здавались кімнати. Ввечері прогулялися по містечку, в якому головною пам’яткою була гігантська пляшка вина на Головній Площі. Як згодом дізнався, саме в цьому містечку збереглася єдина рачинська житлова вежа, що дуже схожа на славетні сванські вежі. Шкода, що не мали часу та сил, щоб побачити її вживу. А наступного дня ми мусили об’їхати майже половину країни, щоб дістатися до Местії…
Читайте продовження розповіді у другій частині.
Дякуємо за увагу!
Рача-Лечхумі, Грузія.
Вересень, 2017