Інколи зустрічі з тваринами у дикій природі бувають дійсно незабутніми. Це одна з таких зустрічей, про яку я написав коротку розповідь для часопису “Свята справа” у 2014 році.
… Надвечір вітер вщух, і я спокійно полишив свій табір у лісі та ступив на м’який пісок танкового полігону. Переді мною, немов у пустелі, розкинулись піщані кучугури. Сонце стояло вже низько над горизонтом й своїм світлом підкреслювало фактуру піщаного покриву.
Я обходив понівечені від обстрілів дерева. Де-не-де лежали іржаві залишки снарядів. Аж раптом почув знайомий пташиний голос. Я навіть не збагнув одразу, хто б це міг бути серед цього, на перший погляд, мертвого світу. Та через хвилину показався й сам птах. Мініатюрний за своїми розмірами, він швидко перебігав від одного куща трави до іншого.
Малий пісочник! Ось кого я тут точно не сподівався зустріти! Цих маленьких куличків я звик бачити біля водойм, де на мілині вони зазвичай добувають собі корм. Та цей пісочник тут не спроста. Від мене він не тікає, а обходить по колу й подає звучний поклик. Тільки-но я подумав, що напевно у пісочників тут гніздо, як серед піску з’явилося неймовірно тендітне пташенятко. Щоб не турбувати сімейку куликів, я відійшов подалі, замаскувався серед трави та почав спостерігати. Один з батьків швидко підбіг до малюка й почав зігрівати його теплом свого тіла. Неймовірна сцена! Я робив один кадр за іншим.
Через деякий час пісочник покинув пташеня та швидко побіг вбік. Щоб це значило? З-за кучугури показався ще один малюк! Не такий дрібний, помітно старший за свого братика чи сестричку. Він уже був досить самостійним, але все одно потребував опіки. Довгі ноги, маленький тулуб та досить велика голівка покрита пухом, робили його кумедним і нескінченно милим. Удача мені посміхнулася, й старше пташеня саме підбігло до мене впритул, що дозволило зробити ще декілька світлин.
Через годину я полишаю сімейство пісочників й рушаю до свого табору. Догоріли останні промені вечірнього сонця, й над “самарською” пустелею лягли сутінки. Чулися поодинокі крики пісочників. Затягнув свою пісню дрімлюга. В небі запалали перші зорі, а разом з ними… й сигнальні ракети. Полігон нагадав про себе, і тишу вечірнього спокою почали розривати «голоси» танкових гармат.
Більше сюжетних фотографій з птахами можна переглянути у моїх галереї Життя птахів. Дякую за увагу!