Грудень 2016. То був мій перший повноцінний зимовий похід та перша спільна зйомка з Павлом Пивоваром. З тих пір ми вже не раз ходили Горбами та ділили тяготи похідного життя 🙂 А того разу я на власні очі побачив наскільки може бути прекрасною зима в горах.
Вирішили йти під гору Дарвайка ( 1 502м), в добре знайоме Павлу місце. Добиратись до початку маршрута досить важко, але сам підйом мав би бути досить легким. “За дві годи весною я туди забігав”, – констатував Павло. Ці “дві години” ми згадували весь похід 😀 Вичекали непоганий прогноз погоди від синоптиків і рушили до Колочави. Моя нитка маршрута виглядала так: Чернівці – Івано-Франківськ – Долина – Міжгір’я – автостоп до Колочави. Одним словом, ще та пригода. В Колочаву добрались досить пізно і почали набір висоти. Швидко настав вечір і сонце освітило гори червоним світлом. То був перший захід сонця в зимових горах, що я побачив і він мене вразив своїми кольорами.
Поперду на горбі перед горою Даврайкою білів хрест – нам туди. Наче не далеко, тому вечеряємо та рухаємось далі. По свіжому глибокому снігу йти важко. Добре, що не взяв снігоступи, бо вони тут безпорадні. Робимо привали все частіше. За лісом нас очікував крутий підйом вверх, який маємо брати “в лоб”. Але ми таки вилізли наверх і серед смерек втеребили намет. Ще й навіть прокинулись потім на вранішню зйомку. Тоді я остаточно зрозумів, що “пейзажна фотографія це легко”, як стверджують “експерти” і з тих пір наші зимові походи відбуваються під цим лозунгом 😀
Загалом, похід був досить вдалим: був сніг і гарне світло.
Зимові сутінки не менш видовищні. Цього разу було чудове поєднання м’якого світла від обрію з одного боку та місячного світла з іншого. Вогні внизу у Колочаві доповнили магічну зимову атмосферу.
Буки зимою можуть бути не менш цікавими, ніж смереки. Але зловити відповідний стан погоди досить складно. На фото нижче букові праліси, які внесені до списків ЮНЕСКО.
З погодою у горах для фотографа завжди непросто. Інколи необхідно просто сидіти і чекати 3 дні і не факт, що після буде фотографічне світло. В наметі перечікувати не просто, бо зайнятись рішуче нічим. Та один вечір у тому поході був особливий. Погода другий день стояла ніяка. Хмари щільно вкрили закрили небо та була смуга світла на заході. Я рано вийшов на заздалегідь обрану точку і довго чекав. Та надія на гарне світло мене покинула і я спустився круто вниз до лінії лісу, щоб просто подивитися. Та бачу, що Стримба починає червоніти, а разом із нею весь обрій. Швидко роблю хоч якийсь кадр.
Це не те що я хотів, тому з усіх сил дерусь, саме дерусь, наверх. Схил дуже крутий і в мене нічого не виходить. Та якось таки виліз, роблю один кадр.
Складно відвести погляд від такого видовища. Але в мене за спиною я побачив щось ще більш неймовірне – веселку! Не така потужна, як літом, та все ж на справжня та на все небо. В мій кадр вона потрапила лише частково.
Вона зникла так само швидко як і з’явилась – зняти не встиг. Ось такі дива бувають у зимових горах, це лише мить, але вона вартує всіх витрачених зусиль та часу.
А небо ще довго горіло…
Дякую за увагу!
⇒ Дивитися Частину другу
⇒ Переглянути всі пости про гірський масив Ґорґани
⇒ Сторінка пейзажного фотографа Павла Пивовара
Національний парк “Синевир”, Карпати
Грудень, 2016